Zhanna Skunebych (Tovt) Handball player

Я продовжувала тренуватися все літо. Нас повідомили, що на нас чекають дружні змагання на відкритому повітрі перед початком сезону. Це був триденний кемпінг: усі гравці спали в наметах і вечорами сиділи біля вогнища. Це було неймовірно круто. У нас було чотири гри: три в суботу і остання, вирішальна, у неділю. На цих змаганнях я познайомилася з усіма дівчатами з команди. Ми мали час зігратися разом перед початком сезону. Перша гра закінчилася на нашу користь — NYC 24 : 10 Penn State Atlanta. Друга гра теж була переможною — 15 : 7 Penn State Alumni. Третя гра знову за нами — NYC 24 : 12 NJ, і ми у фіналі! Грати на траві було нелегко, але всі ми були в рівних умовах. У першій грі мені розбили ніс: текла кров, і з’явився синець, з яким я ходила ще тиждень 😅. Наступного дня у нас був фінал із командою Penn State Atlanta, де ми вибороли перемогу й отримали неймовірно великий кубок, який було важко втримати в руках. Це було фантастично!

Перед пробним тренуванням я вирішила підготуватися, адже в мене була велика перерва, і я почала тренуватися щодня. Після роботи я виходила на пробіжку, стрибала на скакалці та на тенісному корті відпрацьовувала кидки. Я дуже хвилювалася, бо не знала, який ігровий рівень у команди. Перше тренування пройшло дуже добре: тренер чоловічої команди відразу відмітив мої здібності й сказав, що бачить у мені спортсменку з професійного спорту. Наступного дня, щойно я прокинулася, отримала повідомлення на електронну пошту, що мене прийняли в команду. Одразу ж зі мною зв’язався менеджер, який почав мене координувати далі. Мене додали в чат тренерів і в чат команди, де всі привітали зі вступом у нову «родину», як вони це назвали. Я отримала величезне задоволення, мені хотілося одночасно плакати від щастя і сміятися. Я трохи хвилювалася, бо потрапила на літній сезон, коли багато дівчат були у відпустках, тож одразу не вдалося познайомитися з усією командою. У нас були змішані тренування — дівчата...

У 2023 році ми з чоловіком переїхали до США. Півтора року ми прожили під час війни в Україні й втратили дуже багато. Мій чоловік втратив бізнес, адже його основні склади були в Харкові, і що сталося з його товаром – досі невідомо. Війну я зустріла разом із батьком на Запорізькому напрямку, але нам вдалося виїхати. Мій батько втратив будинок, у якому жив, і автомобіль, адже його населений пункт був в окупації. Нині його вже звільнили, але будинок не вцілів, а доля автомобіля й досі невідома. Ми з чоловіком вирішили почати все з чистого аркуша в іншій країні. Почали працювати, допомагати нашим сім’ям і Збройним силам України. Паралельно мене не полишала думка знову грати в гандбол. Я почала шукати жіночі команди, які тренуються в Нью-Йорку, і знайшла. Довго вагалася, чи написати їм, та все ж написала. Коротко розповіла свою історію, пов’язану з гандболом, і отримала відповідь та запрошення на тренування. Це був дуже щасливий момент – я не могла дочекатися першого заняття. Я дуже хвил...

У цій команді я відчувала себе дуже комфортно — у нас була гарна та злагоджена командна робота. Тренер поєднував тренування як у залі, так і на спортивному майданчику просто неба. Скажу вам чесно, тренування на вулиці — це пекло, але вони чудово розвивають дихання і витривалість. Незалежно від основних тренувань, я додатково займалася ввечері. Завжди була пробіжка 30–40 хвилин із прискореннями, відпрацьовувала висоту стрибків і різкість рухів. Я також не забувала про свою травму й постійно укріплювала м’язи спини. З часом я стала капітаном нашої команди. Я відчувала велику відповідальність, адже капітан мав показувати приклад, мінімізувати помилки, підтримувати дівчат і навіть іноді їх коригувати. Найскладнішим для мене було вивчити комбінації, які ми використовували під час ігор. Я завжди прокручувала їх у своїй голові перед сном, щоб не забути 😅.  Кожен етап, який я проходила, був по-своєму важким. Головне — не зупинятися й працювати над своїми помилками. Завжди хочеться бут...

Після важкої травми я відновлювалася і тренувалася два роки в тренажерному залі, ходила до реабілітологів на лікувальні масажі, а мама лікувала мене народними методами і робила примочки на спину 😂. Здається, я почала почуватися добре, перестала зривати спину і вже могла нормально ходити, не прихрамуючи. Чесно кажучи, я не вірила, що колись зможу повернутися у великий спорт, але отримала пропозицію грати в гандбольному клубі «Рівне». Я приїхала на пробне тренування, і тренер запропонував мені залишитися у клубі, на що я погодилася. Також мені надали житло і запропонували навчатися у місцевому університеті — я із задоволенням погодилася. У команду я вступила не сама — поруч була моя молодша сестра, з якою ми разом проходили цей етап. Дівчата в команді були неймовірні: ми зібралися з різних куточків України в одну дуже дружню команду. Ми гарно проводили час як на майданчику, так і поза його межами. Часто в нас були виїзні збори, де ми тренувалися тричі на день — це було щось нереальне. О...

  Перше тренування, знайомство з командою ГК «Карпати», яку я заочно знала, тому що не пропускала жодної їхньої гри й завжди вболівала за них. Я навіть не могла собі уявити, що гратиму разом у команді з жінками, на яких колись рівнялася й дуже хотіла бути схожа. Графік тренувань був шалений: два тренування на день по 2 години, у суботу — одне тренування, єдиний вихідний — у неділю. Я ледве тягнула ноги додому. Мені було важко і морально, і фізично. Поки мої однолітки відпочивали, я тренувалася. Я підписала контракт із гандбольним клубом, і в 15 років це стало моєю роботою, за яку я отримувала зарплату. Важкі тренування почали давати гарні результати — я почала грати в основному складі команди. Мама не пропустила жодної моєї місцевої гри, а тато завжди дивився матчі в прямому ефірі на місцевому телебаченні. Ми були призерами на всіх змаганнях. Це був неймовірний досвід для мене. Я отримала свою першу серйозну відзнаку — кандидат у майстри спорту. На одних із змагань я отримала серйо...