Після важкої травми я відновлювалася і тренувалася два роки в тренажерному залі, ходила до реабілітологів на лікувальні масажі, а мама лікувала мене народними методами і робила примочки на спину 😂. Здається, я почала почуватися добре, перестала зривати спину і вже могла нормально ходити, не прихрамуючи. Чесно кажучи, я не вірила, що колись зможу повернутися у великий спорт, але отримала пропозицію грати в гандбольному клубі «Рівне».
Я приїхала на пробне тренування, і тренер запропонував мені залишитися у клубі, на що я погодилася. Також мені надали житло і запропонували навчатися у місцевому університеті — я із задоволенням погодилася. У команду я вступила не сама — поруч була моя молодша сестра, з якою ми разом проходили цей етап.
Дівчата в команді були неймовірні: ми зібралися з різних куточків України в одну дуже дружню команду. Ми гарно проводили час як на майданчику, так і поза його межами. Часто в нас були виїзні збори, де ми тренувалися тричі на день — це було щось нереальне. Один раз на день ми мусили пробігати 10 км, і мені здається, що за один раз я стільки не бігала ніколи в житті. Після цього ми були ледве живі.
У санаторіях, де ми тоді жили, не було гарячої води, і ми приймали душ тричі на день у крижаній воді, після чого часто хворіли. Зараз згадувати про це весело, але тоді мені хотілося втекти.
З позиції кутового гравця я перейшла на півсереднього. Мені дуже подобалося грати на цій позиції, і я викладалася на повну, щоб там закріпитися. Я багато працювала над технікою та кидками, щоб відчувати себе впевнено. В одному з матчів я забила 23 м’ячі — і була дуже собою горда. Мені дуже подобалося грати в цій команді.
Коментарі
Дописати коментар